Олексій Вітте: найкраща робота – там, де ти народився

Автор: Татяна Галковська

Фото: ІнтерМедіа консалтинг

Ризикнути і повернутися на батьківщину – на це здатний далеко не кожен.

Особливо, якщо для цього доведеться відмовитися він зарубіжного контракту з впливовою міжнародною організацією

Олексій Вітте, лікар-рентгенолог, вирішив ризикнути. Тепер у нього є всі шанси увійти до історії незалежної української медицини як перший лікар, котрий виїхав працювати за кордон і котрий повернувся працювати на батьківщину.

...Власне, Олексій Миколайович ніколи не боявся бути першим, ризикувати, пробувати щось нове, протоптувати для себе та інших нову стежку.

Почалося все ще в Київському медичному інституті (нині університеті), коли він вибрав зовсім не "хлібну" тоді професію лікаря-рентгенолога. Пізніше, працюючи в столичному НДІ нейрохірургії, одним з перших почав освоювати нову тоді техніку - комп'ютерні томографи. До того ж за впровадження в країні першого такого апарату був нагороджений медалями ВДНГ СРСР і УРСР.

Уже за декілька років він організував і очолив відділення комп'ютерної, а потім і магнітно-резонансної томографії в Центральному госпіталі швидкої медичної допомоги в Києві. Здавалося б, цікава робота, поважана посада - що ще потрібне людині, щоб спокійно чекати наступного кар'єрного витка? І він, прямо скажемо, не змусив себе чекати!

- У 1996 році влада Йемену звернулася до керівництва нашої охорони здоров'я за допомогою, - згадує Олексій Миколайович історію свого першого зарубіжного контракту. - Вони хотіли відкрити госпіталь, і потрібні були наші фахівці: хірурги, окулісти, оперуючі хірурги, гінекологи, медсестри і, зокрема, радіологи. Серед декількох кандидатур вибрали мене, і я з групою з 20 українських лікарів потрапив до Йемену.

- Як відрізнялася робота рентгенолога в Україні і Йемені? Чи були у Вас якісь серйозні проблеми?

- Тільки зі знанням мови. Ситуація була прямо анекдотична, коли все розумієш, а сказати не можеш. Врятувала мене лише неймовірна завзятість. У госпіталі було прийнято працювати з восьмої ранку до 12 дня, а потім з 16 години і до восьмої вечора. Ось у цю перерву я обкладався словниками, перекладав, шліфував, і до четвертої у мене був готовий звіт для секретарки. Спочатку було неймовірно важко, а потім раптом щось як прорвало.

Через чотири роки в Йемені перестали платити, і багато хто зібрався повертатися до України. А я на той час вже подав своє резюме в список добровольців ООН, і буквально відразу після закриття йеменського проекту зі мною підписали дворічний контракт до Танзанії. Там також довелося попрацювати: іноді описував до 100 рентгенограм на день!

- Але подорож по світу на цьому не закінчилася?

- Після Танзанії, у 2005-му, також за контрактом ООН, я потрапив до Афганістану, де відчув, мабуть, найсильніший стрес у своєму житті. Там я вперше реально відчув, яке це, коли на тебе летить справжня бомба...

- Вас направили до "гарячої" точки?

- Якщо пам'ятаєте, це було саме тоді, коли розбомбили Місію ООН в Кандагарі. Я, дякувати Богові, працював у Місії в Кабулі. Це теж військова місія: з аеропортом, військовим контингентом і маленьким диспансером на 20 ліжок. Дякувати могутній системі захисту - розбомбити її повністю не змогли, постраждав лише аеропорт. Але страху встигли натерпітися все. У результаті, пропрацювавши в Афганістані щось близько місяця, мене разом з усіма співробітниками Місії евакуювали, а проект закрили. Буквально через три місяці я підписав контракт на роботу в Лівії - також за лінією ООН.

- Напевно, важко європейцеві працювати в мусульманській країні?

- Скоріш, незвично - позначається різниця в менталітеті. Узяти хоча б ставлення до хвороби. Говорить, наприклад, наш хірург головному лікареві госпіталю: "Життя цього пацієнта в небезпеці, він може померти", а той дивиться на нього і дивується: "Звідки ти знаєш, що він помре? Це тільки аллах вирішує!"

Або ж видалили хворому жовчний міхур, в якому були камені, той опам'ятався після операції і без тіні усмішки говорить: "Спасибі, що видалили, а зараз камені витягніть, а міхур пришийте назад". При цьому будь-який видалений орган - той самий жовчний міхур або апендикс - потрібно було демонструвати шейхові. Це їхній місцевий голова адміністрації, який, серед іншого, компенсує витрати на лікування. На нашій пам'яті одного пацієнта залишив без грошей - не повірив, що тому зробили операцію. Після цього наші хірурги всі вирізані апендикси складали в пляшку і якийсь час зберігали.

- Цікаво, а як у мусульманських країнах йдуть справи з лікуванням жінок?

- Жінка не може прийти на прийом без кого-небудь з чоловічої половини. Це повинні бути брат, чоловік, батько. Найчастіше чоловік. Навіть кімната, де проводилося наше обстеження, була побудована так, що чоловік через скляні двері може бачити, що з нею відбувається. Були випадки, коли чоловік здавав замість дружини аналіз сечі, справедливо вважаючи, що коли він головний, то і всі важливі справи, зокрема ті, які  стосуються здоров'я дружини, повинен робити він.

- А якщо жінці потрібна операція?

- Тут інша справа, оскільки на операції працює ціла бригада лікарів і медсестер. Але на прийом до лікаря - обов'язково з чоловіком. Повинен же він знати, що там у неї за кіста яєчника? Іноді це призводило навіть до особистих трагедій. Операція коштує грошей, а чоловік, який вже заплатив за дружину гроші, не завжди хоче витрачатися ще раз. І були випадки, коли такий люблячий чоловік відправляв дружину назад до батьків - мовляв, дружину мені підкинули браковану, а замість неї брав іншу.

- А особисто у Вас були проблеми в плані взаєморозуміння з місцевим населенням?

- У мене буквально в перші місяці роботи відбувся курйозний випадок. Для наших досліджень пацієнтові заздалегідь потрібно зробити клізму з контрастною речовиною - барієм. У нас робиться в кожній поліклініці. Я хворому виписав рецепт, але не пояснив, як це потрібно робити, вважаючи, що це повинно бути йому відомо і без моїх пояснень. Коли ж пацієнт прийшов на дослідження, я про всяк випадок вирішив уточнити, чи ставив він клізму. "Так, говорить, але я зробив ще краще - я її випив". Я похолонув: зараз прийде шеф, зрозуміє, що тут повністю моя провина, і у мене можуть виникнути проблеми. Але потім я підрахував, що контраст проходить через кишечник за шість годин, з часу "клізми" пройшло вже достатньо часу, і я його на свій страх і ризик "клацнув". Вийшов такий хороший знімок! Чудово контрастував весь кишечник! Їм дуже сподобалося. Довелося викручуватися, розповідати, що це в Україні така практика.

- Багато українських лікарів не ризикують відправлятися за кордон, оскільки там потрібно підтверджувати свій диплом.

- Це дійсно так. Просто в деяких країнах наші сертифікати приймаються без підтвердження - наприклад, у Танзанії. Там багато хто вчився в Росії. Але Південна Африка ніяк не хотіла цього робити. По приїзду мені давався місячний термін для підтвердження кваліфікації. Я її підтвердив за лінією радіології, і тепер маю красивий такий сертифікат доктора медицини, виданий у лівійській провінції Лімпопо.

Але, звичайно ж, далеко не в усі проекти беруть лікаря - навіть з дуже хорошим резюме. Якщо мова йде про лінію добровольців ООН, то тут простіше. Ти подаєш анкети, три рекомендації, бажано з міжнародних організацій, і тебе включають у список. Потім включається десь проект у будь-якій точці земної кулі, і у них в проекті є, наприклад, лінія - "рентгенолог". Організація, де працює проект, відбирає за резюме кандидатів, кваліфікацію яких підтверджує ООН. Якщо потрібно, то така людина підтверджує потім свій диплом - як це було у мене.

Але якщо мова йде про приватні клініки, то можуть виникнути проблеми. Я якось подав своє резюме в радіологічний центр на Алясці. Надходить відповідь: дуже хороше резюме, такі сертифікати, досвід роботи, рекомендації! А в кінці питання: Україна - це який наш штат? Я відповів як є - після цього листування перервалося.

- Чому?

- Вони платили такому фахівцеві 500 тисяч доларів на рік і, мабуть, не хотіли чекати, поки я зможу підтвердити диплом.

- Рентгенологи так добре заробляють?

- Ви собі не уявляєте, які багаті на заході радіологи! Я був на стажуванні в Голландії, так радіолог, у якого я стажувався, отримував на день дві тисячі гульденів - близько тисячі доларів. Адже насправді наша робота дуже відповідальна - від результатів дослідження залежить подальша доля людини.

- Наскільки я розумію, такі гонорари наші лікарі ще довго отримувати не будуть. Як Ви думаєте, багато хто з них хотів би повернутися додому?

- Звичайно. Найкраща робота, як відомо, там, де ти народився. Але проблема в тому, що, по-перше, складно знайти тут гідну оплату, а по-друге, у принципі, складно влаштуватися на роботу після того, як ти довгий час працював за кордоном і практично перервав удома всі професійні зв'язки. На жаль, у нашій країні сьогодні водій банку отримує більше, ніж дипломований лікар. Це навіть не зрівнялівка, а приниження. Коли за кордоном чоловік отримує диплом, то він відразу стає незалежним і поважає сам себе.

- Проте, Ви ж повернулися.

- Я підписав контракт з групою діагностичних центрів "Медівіп". Ця компанія спільно з Українським медичним союзом зараз почала дуже цікаву програму з повернення наших висококваліфікованих фахівців на батьківщину "Повернися, лікарю!". Вони пропонують лікарям допомогу в поверненні на батьківщину, працевлаштуванні, вирішенні різних юридичних проблем.

Мені здається, що це дуже гарна і важлива для нашої медицини справа. Вона дозволить не тільки підсилити кадровий потенціал (наскільки я знаю, у нас серйозний дефіцит висококласних фахівців), але і змінити філософію ставлення до української медицини. Адже якщо лікарі повертаються, значить, вірять, що і в себе на батьківщині можуть знайти цікаву високооплачувану роботу і заслужену пошану.

Джерело: ІнтерМедіа консалтинг